Глиняна іграшка трьох поколінь

«Монетка мені завжди подобалася,
бо в ній втілилися заповіти мого дідуся-гончаря…»
Юрко Пошивайло

Українська глиняна іграшка – неперевершений витвір народного мистецтва. Вона супроводжує гончарську роботу з прадавніх часів. За традицією жоден ярмарок чи базар в Україні не обходився без дзвінкоголосих свистунців – невеликих фігурок тварин і птахів: соловейків-свистунів у вигляді маленького горщечка або глечика, у який наливали воду і, вдуваючи через носик повітря, видобували звуки, схожі до співу солов’я; баринь – глиняних скульптурок у вигляді жінки в капелюсі з кошиком, куркою або дитиною на руках; «монетки» – маленького дитячого посуду, що відтворював усі традиційні форми глиняних виробів (на базарах і ярмарках він коштував від півкопійки до копійки, тобто одну монетку, звідки й походить його назва).
    У кожній родині за гончарним кругом чи ліпленням іграшок працювали від 4-6 до 20 чоловік. Кожен виконував посильну роботу – від приготування глини до виготовлення готової продукції, її випалювання і продажу. Виготовленням свистунців займалися переважно діти віком 10-15 років, хоча робили їх звичайно і самі гончарі та їхні дружини.

   Гончарний рід Пошивайлів з Опішного відомий ще з ХVIII століття. Представники родини вирізнялися з-поміж інших майстрів своєю працьовитістю, глибоким знанням технології, досконалістю форм. Вони виготовляли простий і мальований посуд, скульптуру, дитячу іграшку. Від одного покоління до іншого передавалися в родині Пошивайлів секрети мистецтва вогню.
   Гаврило Ничипорович Пошивайло (1909–1991) – заслужений майстер народної творчості України, член Спілки художників України був неперевершеним майстром гончарного ремесла. Він завжди працював разом із дружиною Явдохою Данилівною Пошивайло, яка за давньою опішненською традицією розмальовувала твори чоловіка-гончаря. Не було в гончарстві такого, чого б не зумів зробити Гаврило Пошивайло. Це древнє ремесло дісталося йому в спадщину від його предків. Батько майстра Ничипір Тарасович був потомственним гончарем-посудником, робив різноманітний посуд. Мати Ганна Іванівна, донька опішненського гончаря-цегельника Івана Оначка, ліпила дитячу іграшку. Дід Тарас виготовляв полив’яний посуд. Ліпила іграшку й бабуся майстра – Килина Пошивайло. Явдоха Пошивайло згадувала: «Мого чоловіка бабуся була такою завзятою гончаркою, що, бувало, сяде дитину в колисці колихати і свистуна ліпить. Не могла і хвильки побуть без глини…».
   Гаврило Пошивайло чудово «знав» усі різновиди асортименту й володів головними техніками декорування гончарних виробів. А ще він був неперевершеним майстром дитячої іграшки, виготовляв усі її види: «свистунці», «солов’ї», «барині», «вершники» й «монетку». Діти на ярмарках юрмилися навколо подружжя Пошивайлів, бо кожен з них хотів отримати собі співучого півника, зайчика, баранця, соловейка тощо. Людмила Настенко згадувала: «…коли приїжджаю до Пирогово, спускаюся горою, чую – свистять, значить Пошивайли приїхали. Оцей свист соловейків – це їхні були».
   Після смерті майстрині дитячої іграшки Олександри Селюченко (1921–1987) Гаврило Пошивайло залишався чи не єдиним майстром, хто ліпив справжніх традиційних опішненських баринь. Його барині різних розмірів, більшість теракотові, оздоблені мальовкою. Не можна знайти двох однакових фігурок ані за оздобленням, ані за пластичним рішенням. Це може бути образ жінки-селянки, лагідної турботливої матері, гордої пані чи огрядної господині. Вони є продовженням давніх місцевих традицій: фронтальність постави із заокругленими руками, дзвоноподібна спідниця, «величний» вираз обличчя. Висока нижня частина скульптури і невелика верхня з маленькою піднятою вгору головою роблять їх «гордовитими», статечними. Одяг мальований суто гончарними елементами: спідниця оздоблюється великими квадратами, що імітує плахту, в які вписано великі плями – «яблучка». Смугасті спідниці доповнено зигзагоподібними лініями, торчовими кривульками, кривульками з накапуванням тощо. Верхню частину одягу оздоблено рослинним орнаментом. Барині Гаврила Пошивайла переважно з птахом, кошиком або дитиною на руках, які інколи можуть бути заховані в муфту. На голові в них вишукані капелюшки з широкими чи вузькими полями, хустка тощо.
Вершники демонструють образ козака-воїна з гордовитою поставою і спокійно-величним виразом обличчя, що втілює ідею безпеки, захисту. Значну увагу приділено зображенню головного убору: картуза, смушевої шапки тощо.
   Після виходу на пенсію Гаврило Пошивайло вдома робив іграшковий посуд – «монетку», що повторював форми великого: макітерки, вазочки, мисочки, барильця, банки. Для оздоблення «монетки» використовував побіл, описку, червіньку, якими наносив різноманітні «пальчики», «пасочки», «кривульки», «ляпки», «гребінчики», «цяточки». Слід зазначити, що саме завдяки Гаврилу Пошивайлу в Опішному збереглася традиція виготовлення «монетки».
   Традиції батька продовжує Микола Гаврилович Пошивайло (1930 р.н.) – заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького; донині популяризує гончарне мистецтво в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному та на щорічних Сорочинських ярмарках. Його роботи є класичними зразками сучасної народної кераміки. Виготовляє побутовий посуд та декоративну скульптуру. Значну частину його творчого доробку становить зооморфна скульптура у вигляді баранів, левів та биків. Створює сюжетні композиції на теми народного побуту. У творчій палітрі Миколи Пошивайла чільне місце займає глиняна іграшка у вигляді найрізноманітніших птахів, тварин, вершників, баринь. На цій ниві він виявив себе прекрасним інтерпретатором давніх традицій глиняної пластики Опішного.
   Останнім часом Микола Пошивайло надає перевагу теракотовій іграшці. Вона дещо відрізняється від іграшки Гаврила Ничипоровича. Його барині мають вигляд дівчини-українки, що проявляється у відтворенні головного убору – традиційного вінка з квітів, довгих кіс, а також вишитої сорочки. Нижня частина скульптури має більш заокруглену форму, оздоблену мальовкою, що відтворює плахтову тканину. Інколи в одній руці в них курка-свистунець, в іншій – кошик. Відмінністю також є те, що Микола Пошивайло зображує баринь з музичними інструментами: бандурами, гармонями; образи веселих музик.
   Зображуючи вершників, увагу акцентує саме на козаках, оскільки їх головні убори мають отвір для свистіння. Розмальовуючи одяг, відтворює козацький стрій: смушеву шапку, вишиту сорочку, широкі шаровари, пояс, чоботи.
   Микола Пошивайло створює цілі сервізи з «монетки» – як теракотові, так і полив’яні. Для мальовки використовує квітково-рослинні елементи та фляндрований орнамент.
   Виготовляє також різноманітні свистунці: півники, коники, баранці, цапики, соловейки, поросятка, оздоблені мальовкою у вигляді «кривульок», «цяточок», «пальчиків», «решіточок» тощо.
Іграшка Миколи Пошивайла стала значно різноманітнішою за формою, більш декорованою. Вона вражає своїм емоційним забарвленням.
   Відрадно, що родинні традиції у виготовленні «монетки» продовжує Юрко Пошивайло (1968 р.н.) – історик, художник, заслужений працівник культури України, головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та музейного видавництва «Українське Народознавство». Його «монетка», виконана в глибинних традиціях краю, вражає своєю довершеністю, має досконалі форми. Це різноманітний мініатюрний посуд, виточений на гончарному крузі та оздоблений ангобовою мальовкою. У виготовленні монетки Юрко Пошивайло наслідує свого дідуся Гаврила, що проявляється у формах посуду та декоруванні.
   Маємо надію, що саме Юрко Пошивайло збереже і передасть нащадкам традиції родинного гончаротворення.

1. Качкан Володимир. Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного. – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – С.148.
2. Клименко Олена. Споріднені з глиною // Народне мистецтво. – 2009. – №1-2. – С.75-77.
3. Міщанин Віктор. Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ–ХХ століття). – Опішне: Українське Народознавство, 2005. – С.244.
4. Омельяненко Людмила. Опішнянська іграшка: Практичний посібник. – Полтава: ППП «Графітекс», 2006.
5. Перша Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному» (2 липня – 30 жовтня 2009): Альбом-каталог. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – С.69.
6. «Поріднені з глиною»: Прес-реліз ексклюзивної виставки творчої спадщини корифеїв української кераміки Гаврила та Явдохи Пошивайлів з державних та приватних колекцій України (до 100-літнього ювілею славетного подружжя одного з найдревніших гончарних родів України). – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 12 с.
7. Пошивайли // Митці України: Енциклопедичний довідник. – К.: Українська енциклопедія імені М.П.Бажана, 1992. – С.474.
8. Пошивайли // Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини. – Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2002. – С.157-158.
9. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства. – К.: Молодь, 1993. – С.218-219.
10. Семенко-Клименко О. Гаврило Пошивайло // АНТ. – 1999. – №2-3. – С.58-59.
11. Українська іграшка. – К.: Мистецтво, 1973. – С.7-11.

Наталя Гринь,
молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби
гончарської родини Пошивайлів